27 Поняття реалізації норм права, її форми і види - Теорія держави І права


27 Поняття реалізації норм права, її форми і види.
У правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава — з іншої, приймають на себе зобов'язання випливати праву. Звідси проблема реалізації права має двох сторін і може бути розглянута по двох напрямках: проходження праву з боку органів держави і посадових осіб; здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій і об'єднань. Вихідною формою реалізації права державою є законодавання. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень — сама важка і найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують об'єктивні по обставинах і природні за умовами місця і часу вимоги, що випливають із самої природи речей, які містяться в суспільних відносинах.
Прийняття підзаконних актів — уже вторинний процес. Тут в основному у формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, конечно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. У принципі й у нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході зробленої парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через правильність законів і відсутності норм у підзаконних актах конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права — суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у визначених ситуаціях судді “черпали” право безпосередньо в житті і навіть конкурували в цьому відношенні з законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах. Саме на цей момент і варто звернути увагу студентів юридичного вузу. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їхньої участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійснення прав в області законодавання, конкретизації і застосування права. Назвемо як приклади:
1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення (перебування права) закріплюється законом; 2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і найманим робітником; 3) порушення громадянином виробництва в справі приватного обвинувачення.
Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах. Свого роду формою реалізації волі законодавця є тлумачення нормативних актів посадовими особами і громадянами. Акти тлумачення до закону нічого не додають, але вони реалізують волю суб'єктів соціального спілкування на інтерпретацію волі, вираженої в нормативних актах. Усе зв'язане з розходженням права і закону має практичне значення, скоріше, для нормативної діяльності. Набагато більш широкий діапазон для юридичної практики має розподіл форм реалізації закону й інших нормативних актів держави. Саме про реалізацію права в об'єктивному змісті і прийнято найчастіше говорити, хоча не виключається аналіз реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників конкретних правових відносин.
Реалізації права в даному аспекті являє собою діяльність, що відповідає вираженої в законі волі. Її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.
Як кінцевий результат реалізація права означає досягнення повної відповідності між вимогами норм чи зробити утриматися від здійснення визначених вчинків і сумою фактично пішли дій. Так, наприклад, відповідно до норм, що регулюють індивідуальну трудову діяльність, громадяни до початку занять нею повинні: 1) одержати дозвіл; 2) сплатити державний збір за видачу документа на дозвіл; 3) одержати реєстраційне чи посвідчення придбати патент.
Тільки ці дії, а не які-небудь їхні еквіваленти і тільки в повному обсязі будуть позначати реалізацію вимог закону. Реалізацією права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний привести до якоїсь корисної мети. Досягнення останньої (у нашому прикладі, скажемо, розвиток якогось промислу, якихось послуг) виходить за рамки реалізації права. Юриста цікавлять лише дії, який вимагає закон.
Реалізація права як процес може бути охарактеризована з об'єктивної і суб'єктивної сторони. З об'єктивної сторони вона являє собою удосконалювання визначеними засобами у відомій послідовності, у терміни й у місці, передбачених нормами права правомірних дій. Із суб'єктивної сторони реалізація права характеризується відношенням суб'єкта до реалізованих правових вимог, його установками і волею в момент здійснення дій, що наказуються. Він може бути зацікавленим у реалізації права, здійсненого чи боргу зі страху несприятливих наслідків. Але головне в цьому процесі — скрупульозне проходження образу дій, умовам місця і часу їхнього здійснення. Реалізація не відбудеться, якщо одне яке-небудь з обов'язкових умов буде порушено.
Класифікація форм реалізації правових норм виробляється по різних підставах. З погляду рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють: а) реалізацію загальних установлень законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності. б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію. в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.
По суб'єкті реалізації права можна виділити двох форм: 1. Індивідуальна; 2. Колективна
По зовнішньому прояві виділяють активну і пасивну форми реалізації права. У залежності від методу державного впливу на поводження суб'єктів розрізняє добровільне і примусове здійснення права. Характер дій суб'єктів, ступінь їх активності і спрямованість поводження дозволяють виділити наступні форми реалізації:
ДОТРИМАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права дій, що полягає в помірності від здійснення, заборонених нормами . У даному випадку передбачається пасивна форма поводження суб'єкта права. ВИКОНАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права яка передбачає здійснення активних дій суб'єктом права по виконанню юридичних обов'язків. ВИКОРИСТАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права яка означає здійснення суб'єктами своїх прав. На відміну від виконання права, що наказує здійснення необхідних дій, ця форма реалізації права надає суб'єкту робити дозволені нормами права дії. ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права, суб'єктами якої є компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут немислимо бездіяльність, право на правозастосувальна діяльність зливається з обов'язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси правозастосування - комплексна правореалізуюча діяльність.

28 Застосування права — це правова форма діяльності уповно­важених на те органів держави і посадових осіб по реалізації приписів норм матеріального права відносно конкретних жит­тєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування права, як особлива форма його реалізації, на відміну від дотримання, виконання і використання має певні ха­рактерні риси.

Передусім це управлінська за своєю природою діяльність ор­ганів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конк­ретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а ма­ють адресатом конкретних суб'єктів.

У передбачених законодавством випадках застосування права є необхідною умовою реалізації правових норм, внаслідок чого відбувається упорядкування суспільних відносин. Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб'єктами, наділеними держав­но-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, Прези­дент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які за­довольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб'єкти займа­ють активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб'єктами правозастосування, проте право може застосовуватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про скоєне правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється вказаними суб'єк­тами в «чужому інтересі», в порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством.

Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що скла­дається з послідовних стадій.

Завершується правозастосовна діяльність винесенням інди­відуального юридичного рішення у формі акта застосування нор­ми права, обов'язковість виконання якого забезпечується приму­совою силою держави (вироком, рішенням суду, розпоряджен­ням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні правозастосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, наказ господарського суду вона може не направити на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право отримати борг за допомогою правозастосовчого органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов'язковості і примусовості вико­нання правозастосовнних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситу­аціях суб'єктивні права і юридичні обов'язки не можуть виникну­ти і реалізуватися без державного втручання, що і являє собою правозастосовну діяльність. Це відбувається:

коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки в конкретних осіб можуть виникати тільки після винесення інди­відуально владного рішення державного органу (наприклад, пен­сію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального за­кладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення ор­гану місцевого самоврядування тощо);

коли є спір про право і сторони не можуть дійти згоди щодо рішення про зміст своїх суб'єктивних прав і юридичних обов'яз­ків (наприклад, при розділі майна судовими органами, госпо­дарських суперечок між юридичними особами в господарському суді тощо. Обсяг таких прав і обов'язків визначається судовими рішеннями);

коли скоєно правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за скоєний злочин);

коли необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом реалізації права. Воно може за­вершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасуван­ня державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, завершує реалізацію усіх прав і обов'язків, пов'язаних з функціонуванням цієї особи. Але так буває не завжди. Застосування права може також підключатися на певно­му етапі до «природних» засобів реалізації — дотримання, вико­нання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний харак­тер у загальному механізмі правореалізації.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні інди­відуальних відносин пов'язується з наявністю відповідних дер­жавних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції,

що виконує держава. По суті, правозастосування направлене на досягнення проміжної, а не кінцевої мети правореалізації і ком­пенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів само­регуляції.

В окремих випадках правозастосування повинно бути обо­в'язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, по­новлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об'єктів нерухомості тощо. Такі функції іма­нентно притаманні будь-якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може навіть обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державни­ми підприємствами, державними акціонерними компаніями). Зо­крема, прикладами може бути наявність розпорядження Прем'єр-міністра України, що зобов'язує усіх суб'єктів підприємницької діяльності погоджувати контракти на ввіз певних лікарських за­собів з окремою державною акціонерною компанією, а також обов'язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії.

Якщо держава нав'язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового регулювання можна не діждатися. Роль державно-владного втру­чання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб'єктів цієї діяльності і розширенні їхньої відповідальності.

Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відносинах для держав соціально-демократичної орієнтації по­винні поступово звужуватися.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

^ Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і на­родження, видання наказу про зарахування на навчання, видача свідоцтва про право власності на приватизований об'єкт і т. ін.). її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є час­тиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення по­передження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх скоїли.

^ Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, що спрямована на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Здійснюється вона органами прокура­тури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки зло­чину; нагляд за додержанням законів; контрольна закупка то­варів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Здійснюється вона тільки загальними і спеціалізованими судами.

29 Поняття і види правової поведінки

З урахуванням змісту вчинку правова поведінка поділяється на два види: правомірну поведінку і правопорушення. У складі правовідносин вони відіграють роль юридичних фактів: пра­вомірну поведінку може призводити до виникнення правовідно­син, у яких суб'єкти здійснюють суб'єктивні права й обов'язки на основі реалізації регулятивних норм; правопорушення ж є юри­дичним фактом, який тягне за собою виникнення охоронних пра­вовідносин і застосування заходів юридичної відповідальності на основі охоронних норм.

Будь-яка правова поведінка (правомірна чи протиправна) ха­рактеризується такими основними рисами та ознаками, що не співпадають за своїм змістом:

а) соціальною значущістю (поведінка з точки зору інтересів суспільства, особи, держави може оцінюватися як соціально ко­рисна, індеферентна чи соціально шкідлива). Соціально корисний характер правової поведінки проявляється насамперед у пра­вовій активності суб'єктів, у здатності підтримувати конструк­тивні відносини у всіх сферах життя суспільства. Соціально шкід­лива поведінка, навпаки, гальмує розвиток їх позитивного по­тенціалу, викликає негативні економічні, соціально-політичні, морально психологічні та інші наслідки;

б) психологічною характеристикою, яка полягає в тому, що правова поведінка перебуває під контролем свідомості і волі осо­би. Ця ознака обумовлена самою природою права. Поведінка піддається регулюванню правовими засобами. Закон може сти­мулювати корисні для суспільства та особи вчинки або перешкод­жати суспільно шкідливим тільки в тому разі, коли вони контро­люються волею і свідомістю;

в) юридичною ознакою, суть якої полягає в наявності певних юридичних засобів регламентації правової поведінки, її зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостях, передба­чених нормами права. Межі поведінки, що зазначені в нормах, вка­зують на діапазон можливостей та чітко визначені випадки впливу на поведінку юридичними засобами;

г) здатністю викликати юридичні наслідки. Будь-яка правова поведінка, виконуючи роль юридичного факту в механізмі право­вого регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, у яких здійснюються права й обов'язки, реалізу­ються заходи відповідальності;

ґ) динамічною ознакою, яка полягає в тому, що тільки кон-кретний свідомо-вольовий вчинок (дія або бездіяльність) і уб'єкта права у сфері правового регулювання будь-яких відно-і ии може оцінюватися з точки зору права як правомірний чи неправомірний і викликати юридичні наслідки на підставі правових норм. Намір, бажання вчинити юридичне діяння самі по собі наслідків не викликають: вони залишаються поза межами право­вого впливу юридичними засобами;

д) підконтрольністю правової поведінки і її гарантованістю державою. Ця ознака полягає в тому, що саме держава виступає гарантом правомірної поведінки і суб'єктом, здатним від імені суспільства привести в дію апарат примусу для притягнення до відповідальності за протиправну поведінку. Правомірна по­ведінка забезпечена гарантіями інституційними (державний апа­рат) і юридичними.

^ Правомірна поведінка — це вольова поведінка суб'єкта права (діяльність або бездіяльність), яка відповідає приписам право­вих норм, не суперечить основним принципам права і гаран­тується державою.

Правомірна поведінка визначається специфікою змісту ос­новних ознак правової поведінки, її складу і видів.

За своїми психологічними ознаками правомірна поведінка —це така поведінка, що контролюється свідомістю і волею особи і відповідає на запитання: чому суб'єкт чинить саме правомірно. З цієї позиції правомірна поведінка може бути добровільною і ви­мушеною. Добровільна поведінка спирається на ціннісні і прагма­тичні мотиви у відповідності з правами та законними інтересами суб'єктів. Залежно від психологічного ставлення суб'єкта до своїх вчинків і їх наслідків вона може бути принциповою (в основі її ле­жить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності пра­вомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (вона обумовлена повсякденною звичкою особи, її орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вда­ючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб'єктивною стороною вчинка. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанта поведінки, що формально відповідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками особи. Лише зовнішні обста­вини, оточення, а не особисті переконання примушують суб'єкта діяти правомірно (виконувати обов'язки, дотримуватися заборон). Вимушена поведінка може бути пристосовницькою, конфор­містською, коли суб'єкт вчиняє зовнішньо правомірні дії, орієнту­ючись не стільки на норму права, скільки на поведінку людей, які його оточують (у колективі, в побуті), і маргінальною, коли суб'єктом керує страх перед юридичною відповідальністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції правової нор­ми, неприємних юридичних наслідків, що можуть настати за скоєне правопорушення.

У цілому правомірна поведінка характеризується юридично визначеними суб'єктивними (суб'єкти і суб'єктивна сторона) й об'єктивними (об'єкти і об'єктивна сторона) ознаками. За цими параметрами можна дати загальну юридичну оцінку й антитезі поняття «правомірна поведінка » — правопорушенню.

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника.

Властивості й ознаки правопорушень характеризуються таки­ми загальними рисами правової поведінки.

^ За своєю соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормаль­ним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, знач­ною і незначною).

^ За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охо­роняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопору­шенням її назвати не можна при відсутності вини.

^ Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправ-ності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «ме­жу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і проти­правну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих кон­ституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися держа- вою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемокра­тичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідаль­ності за правопорушення.

^ З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юри­дичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушен­ня. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні на­слідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення мо­же розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта про­цесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звіль­нення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін.). Отже, правопо­рушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ ма­теріального, особистого й організаційного характеру.

^ Зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення по­лягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невико­нанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи за­кону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких пере­пон у використанні своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, пра-вомочностей власника стосовно володіння, користування, розпо­рядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приво­ду скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не прояви­лися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів.

^ Контролюючі можливості держави полягають у тому, що во­на може запустити державний механізм притягнення до юридич­ної відповідальності за правопорушення з метою поновлення по­рушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушни­ка. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відпові­дальність за власні винні протиправні діяння.


Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною право­порушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); проти­правною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною.

Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопо­рушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо сто­совно кожного виду правопорушень.

^ Склад правопорушення — це сукупність передбачених зако­ном об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення містить чотири елементи: об'єкт, об'єк­тивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону правопорушення.

^ Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цін­ності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відно­син, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередніми об'єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і не­матеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права — майнові, трудові, політичні та інші.

^ Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єк­тивної сторони в так званих матеріальних складах правопору­шення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхід­ним причинний зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного пра­вопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта.

^ Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопо­рушення — його деліктоздатність, тобто можливість, що визна- чається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здат­ності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб'єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримі­нального кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального зако­нодавства може наставати кримінальна відповідальність.

^ Суб'єктивна сторона правопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих на­слідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здат­ність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуаль­ний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характе­ристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необе­режності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює проти­правний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає мож­ливість настання шкідливого результату свого діяння, однак бай­дуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою спе­цифіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлен­ня особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх за­побігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх перед­бачити (наприклад, у разі посадової недбалості).

Види правопорушень. Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають мож­ливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами:

а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільно небе:і печні, кримінально карані діяння) і вчинки (правопорушення, не редбачені іншими галузями законодавства);

б) за галузевою належністю — цивільно-правові, консти­туційно-правові, сімейно-правові і т. д.;

в) за суб'єктами — скоювані деліктоздатною фізичною осо­бою і скоювані юридичною особою;

г) за суб'єктивною стороною — умисне і необережне діяння;

ґ) залежно від характеру порушеної правової норми — право­-порушення матеріально-правові і процесуально-правові;

д) за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і безді­яльність;

є) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — право­порушення з матеріальним складом і правопорушення з фор­мальним складом;

є) залежно від кількості суб'єктів, які вчинили правопорушен­ня, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті).

Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті тощо).

30 Якщо правопорушення являє собою протиправне діяння, то відповідальність є його прямим наслідком, що передбачається за­коном. Юридична відповідальність настає тільки: а) за проти­правне діяння (дію або бездіяльність); б) за винне діяння; в) тільки щодо деліктоздатного суб'єкта права, який безпосередньо вчи­нив це діяння. Вона виражає негативне ставлення суспільства до правопорушень і передбачає настання несприятливих юридичних наслідків для порушника, тому спирається на державний примус.

Юридична відповідальність здійснюється в рамках правовід­носин між суб'єктом, який порушив приписи правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів чи інших організацій (наприклад, власника підприємства), що уповноважені визначити щодо порушника міру відповідальності на підставі правових норм, — з другого боку. Таким чином, юридична відповідальність гарантується діяльністю компетентних органів по застосуванню санкцій правових норм, здійснюваною в межах юридичної проце­дури. Остання забезпечує об'єктивність і всебічність розгляду справи про юридичну відповідальність суб'єкта правопорушення й одночасно гарантує йому право на захист від моменту притяг­нення до відповідальності до її завершального етапу (реалізації).

Юридичний зміст відповідальності виражається в безумовно­му обов'язку правопорушника зазнавати несприятливих на- слідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм. Слід мати на увазі, що законодавством передбачаються й обставини, які ви­ключають юридичну відповідальність. Наприклад, у криміналь­ному праві — це необхідна оборона, крайня необхідність, казус тощо, у цивільному — це непереборна сила, під впливом якої суб'єкт заподіяв шкоду правам і законним інтересам осіб.

^ Підстави юридичної відповідальності — це необхідна єдність її фактичних і правових передумов, без яких вона не може бути реалізована. Фактичною підставою юридичної відповідальності є саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), у якому присутні всі елементи складу правопорушення. Юридичною підставою відповідальності є нормативні приписи, які чітко фіксують елементи складу правопорушення і містять його юридичні озна­ки, та правозастосувальний акт, у якому дається всебічна оцінка обставин та особи, що скоїла правопорушення, юридична кваліфікація вчинку і міститься мотивоване юридичне рішення.

Таким чином, фактичною підставою юридичної відповідаль­ності є юридичний факт (саме правопорушення), без якого не­можливе виникнення правовідносин відповідальності. Однак ці відносини не можуть виникнути як правові, якщо модель право­порушення (елементи складу і санкції) не буде передбачена у пра­вовій нормі. Отже, тільки необхідний зв'язок і єдність ідеального і реального — нормативних і фактичних підстав — буде відпові­дати вимогам законності при притягненні особи до юридичної відповідальності.

Притягнення до юридичної відповідальності є одним з про­явів правоохоронної функції держави, тобто такого напрямку в діяльності її органів, який здійснюється виключно в правовій формі, в межах компетенції й повноважень цих органів, і врегульо­ваний процесуальними нормами (наприклад, Кримінально-про­цесуальним кодексом України).
0495283458736005.html
0495309818899014.html
0495473494352464.html
0495658571145805.html
0495767893684783.html